Рейтинги: ціна чи цінність

20190222_103538

Іван Данюк, директор ТОВ «Місто ТВМ»

У моєму журналістському минулому був такий випадок. Мене запросили на помпезну церемонію нагородження переможців дуже відомого рейтингу. Я був уражений розмахом і сказав сусіду по столику: «Дуже круто бути серед таких компаній». Сусід подивився на мене іронічно і кинув репліку «Заплатиш гроші – теж буде крутим». Вловивши мій здивований погляд, розтлумачив: «Рейтинги не присуджуються об’єктивним журі, а купуються. Як іграшки в магазині. Більше заплатиш – більшу іграшку матимеш».

Оскільки я тоді літав у ідеалістичних хмарах, то не зовсім цьому повірив. Вірніше, допустив ймовірність частково куплених рейтингів. «Але більшість фірм їх заслужила» ‑ запевняв я себе, бо хотілося вірити у це.

Пройшов певний час і я сам опинився з іншої сторони столу. І тут дуже швидко стало зрозуміло, що мій сусід по столику був абсолютно правий, а мені пора спускатися із ідеалістичної хмарки на грішну землю. Хоча, ні, чому грішну? На комерційну землю.

Щороку мені, як директору підприємства, яке займається відеорекламою в транспорті, надходить дві-три пропозиції отримати почесний статус. Вперше це мене порадувало. «Круто, я в списку крутих бізнесменів України, можу поїхати на церемонію у Львів на День Незалежності». Але погортавши далі проспект, я побачив, що за це варто було заплатити певну суму (уже не пам’ятаю скільки точно, діапазон вартості номінацій був приблизно від 5 000 до 50 000 грн.).

Подальші рейтинги і номінації були схожі, різниця була лише в сумах та назвах «цяцьок»‑ «3 місце серед найкращих компаній регіону», «2 місце серед найкращих керівників міста», «1 місце серед компаній галузі регіону», «4 місце за надійністю та інвестиційною привабливістю»…

Деякі організатори рейтингів ще в презентації виставляли прайс за «статусність», а деякі це скромно опускали, опрацьовуючи по телефону.

Апофеозом стало запрошення отримати «Почесне звання «Лицар Вітчизни» з врученням ордена «Золотий хрест честі і звитяги «Лицар Вітчизни». Звичайно, я щось роблю для України: наприклад, сплачую податки, час від часу виступаю як донор і т.д. Але в армії я не служив і в зоні АТО пороху не нюхав. Тому це звання і лицарську шаблю я не прийняв би не лише за 17 з хвостиком тисяч гривень, а навіть безкоштовно. Залишилася ж у Івана Данюка хоч якась совість…

Уже пора звикнути, що не перше десятиріччя люди роблять бізнес на рейтингах. І ті, хто цим займаються, завжди знайдуть цим оправдати свій бізнес. Відомо, що статистика часто буває суб’єктивна, і якась фірма може бути «№1 у сфері реклами від проспекту Соборного №147 до вулиці Перемоги 63» за ознаками інвестиційної привабливості…

Але не треба винуватити у всьому організаторів рейтингів. Адже, якби не було бажаючих купити «статус», то цим ніхто не займався б. Компанії часто користуються рейтинговими сертифікатами та медальками. Просто, ми не завжди на це звертаємо увагу. І ці «брязкальця» діють на нас магічно, адже це ознака «статусності».

Як людині, яка займається рекламою, мені було б гріх не користуватися безкоштовним піаром. Тому на своїй сторінці у facebook я постійно викладаю пропозиції отримати певний «статус», навіть не збираючись його купувати.

Метаморфози з маршрутами і маршрутками

Маршрут №73 державний номер 5838

Маршрут №73, так і залишився ним

Раніше це був маршрут №73, а зараз - №14

Раніше це був маршрут №73, а зараз – №14

Іван Данюк, директор ТОВ «Місто ТВМ»

Коли почалися перемовини з перевізником, то маршрутка з державним номером 5838 їздила по маршруту №83 (Клуб – пр. Соборний – Набережна). з 1 вересня 2017 року, коли у цій машині запрацював монітор, вона вже їздила по 73-ому маршруту (ЗТМК – вул. Перемоги – Набережна). У принципі, несуттєва зміна, не враховуючи те, що 83-й маршрут їхав відрізок шляху з пр. Металургів до бульвару Шевченка по проспекту Соборному, а 73-й – по паралельній вул. Перемоги.

Тож, коли у березні та квітні 2018 року додалися ще дві машини маршруту №73 (державні номери 0834 та 8512), то здавалося, що ситуація стала цілком зрозумілою.

Але той, хто давно слідкує за пасажирськими перевезеннями розуміє, що тут ситуація змінюється дуже часто. І справа не лише в тому, що на сайті Міськтрансу вивішують явно застарілі дані про перевізників.

Колись Кічкас з допомогою 14-ого маршруту мав пряме транспортне сполучення із залізничним вокзалом «Запоріжжя-1» (і навіть житловим масивом 4-й Південний, який у народі прозвали Пісками). Але приблизно у 2016-му році (може й помиляюся) його скасували, тому жителі Кічкаса добиралися на потяги з пересадками або на дуже повільному 16-ому трамваї.

Але з 13 серпня 2018 року маршрут №14 відновили. Щоправда, в укороченому вигляді, про що ми вже писали на сайті 15 серпня 2018 року http://clc.am/FGOZ9w

З того часу декілька тижнів усі три маршрутки з моніторами їздили «новим» маршрутом. Однак, через певний час машини з цього маршруту пускали то цим маршрутом, то 73-м (і про це ми писали ‑ http://clc.am/nmXBuQ )

Така ситуація продовжувалася певний час, але зараз усе ніби «устаканилося»: машина з державним номером 5838 їздить по 73-ому маршруту, а 8512 – по 14-ому.

Однак, наскільки довго ця ситуація триватиме – ніхто не знає.

Спочатку від таких метаморфоз ми страждали, оскільки така плутанина збивала з пантелику наших клієнтів. «Так де ми можемо побачити свою рекламу?» – резонно запитували вони.

Зрештою, ми від цього лише виграли, адже замість трансляції відеореклами в одному маршруті ми отримали відразу два (по машині на кожному, оскільки машина з державним номером 0834 поки що без монітора, який на модернізації).

Звичайно, ці маршрути значною мірою подібні, однак існує й певна різниця. Вірніше відмінностей дві. Перша – маршрут №73 їде із ЗТМК, тоді як №14 – з вулиці Історичної. Друга – на бульварі Шевченка біля «Літака» № 73 повертає праворуч на Набережну, тоді я к №14 їде не лише до ТЦ «Амстор» на перетині вулиць Перемоги і Лермонтова (як спочатку), а й до 5-ої міської лікарні.